Кривава війна продовжує забирати життя найкращих синів нашої держави. За кожним з них – своя історія про щасливе життя до і про чорну безодню після. Рідним важко говорити про загибель близької людини, але в той же час вони хочуть, аби пам’ять про Героїв жила, аби їх жертва була поцінованою. 27 березня наш односелець Євген Савченко мав би святкувати свій 30-річний ювілей. Та його життя обірвав уламок рашистського снаряду… Йому назавжди 28-ім.

13 квітня 2022 року Каріна Савченко востаннє чула голос коханого чоловіка. Вона знала, що за невимушеною розмовою, жартівливим тоном, величезна витримка. Євген завжди міг підбадьорити, розрядити обстановку, заспокоїти, але обставини цьому не сприяли. 93 механізовану бригаду «Холодний Яр», в якій служив старший сержант Савченко, після звільнення Сумщини перекинули на Ізюмський напрямок. Після цього зв’язок було втрачено. Захисника офіційно вважали безвісти зниклим.

Євген народився в селі Лобойківка Дніпропетровської області. Ріс спокійним, щирим хлопчиком. Коли Жені було 3 роки, батьки розлучилися, але звʼязок сина з батьком не розривався. Тато для нього був першим порадником та надійним плечем. Після закінчення 9-го класу Євген вирішив опанувати спеціальність монтажу та експлуатації електроустаткування електростанцій та електросистем в Кам’янському енергетичному фаховому коледжі. Однак все його подальше життя щільно переплелося з армією. Євген Савченко не уникав строкової військової служби, адже вважав, що кожен чоловік повинен бути захисником своєї країни. Тож, коли прийшов час, сам пішов у військкомат і вже восени 2013 року приступив до виконання військового обов’язку у лавах Нацгвардії. Невдовзі розгортається Євромайдан і строковиків відправляють на утримання будівлі Верховної Ради. Дружина Євгена каже, що чоловік не любив розповідати про цей етап свого життя через жорстокість подій, які там відбувалися, але згадував, що врятував життя своєму товаришу по службі, який зайнявся полум’ям від коктейлю Молотова.

Відслуживши рік, Савченко вирішив продовжити службу за контрактом. Одним із його обов’язків було навчання військової справи новачків. У 2014-2015 роках Євген брав участь в антитерористичній операції на посаді командира відділення. За це отримав медаль «Ветеран війни». Рідні не знали, що Женя воює на сході. Захисник хотів вберегти близьких від хвилювання. Сказав, що поїде на військові навчання. Мама дізналася випадково: побачила у випуску новин, коли наших хлопців повернули після виконання бойового завдання.

Дружина каже, що для Жені тема 2014 року була надто болючою. Він майже нічого не розповідав, хіба що згадував, що не спали по 2-3 доби, їсти не було чого. Бійці, виснажені боями, моментально засинали в окопах в час тиші. Одного разу їх суцільно снігом занесло, а вони й не зчулися. Дивом не околіли. Нестерпно було по поверненні повідомляти про смерть побратимів їхнім батькам.

По закінченні контракту в НГУ, Євген Савченко був звільнений в запас ЗСУ у званні старшого сержанту.

До повномасштабного вторгнення наш земляк працював у Службі судової охорони Дніпропетровщини. Там і зустрів своє кохання. Під час співбесіди. Євген претендував на посаду командира відділення, а Каріна – на контролера. Обидва пройшли і дівчина потрапила до нього в підпорядкування. Каріна згадує, що вони одразу знайшли спільну мову. Женя завжди був готовий підтримати, підказати, допомогти і розсмішити. Вже за півроку наш Герой освідчився, а невдовзі пара побралася. Народження сина Ріната зробило його найщасливішим чоловіком і найтурботливішим батьком.

У Службі судової охорони Савченко мав справу з документацією, та його бентежний дух вимагав дій. Тож в останній січневий день 2022 року Євген за власним бажанням звільнився, аби продовжити військову службу у лавах 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» ЗСУ, про яку мріяв.

23 лютого Каріна востаннє бачила свого чоловіка. Вона заступила на чергування, а Євген прибув у військову частину. Подружжя навіть не встигло попрощатися.

Савченко брав безпосередню участь у звільненні Ахтирки, зачистці Тростянця. «Рашисти добре маскувалися під місцевих мешканців, - згадує розповіді чоловіка Каріна, - начиняли іграшки та лампадки вибухівкою. Вистачало й «ждунів руського міра». Зрадники здавали пересування наших військових. Як це не прикро, але з-поміж них були й жінки, що підгодовували бійців. Звичка Жені надламувати пиріжок, коли їсть, врятувала тоді життя всім хлопцям з його групи. Випічка була начинена лезами. Стало очевидним, завдяки кому ворог так влучно бив по позиціях». Зі 112 бійців, що разом з Савченком звільнювали Тростянець, в живих залишилося 12. Двох з них врятував Євген: коли побачив, що летить снаряд, захопив обома руками і в долі секунди затягнув в окоп.

Якось відчайдухи - волонтери прорвалися до хлопців, пообіцяли привезти термобілизну і тактичну форму, бо захисники з початку війни її не знімали. Речі, що були на зміну, губилися через стрімке переміщення з позиції на позицію. Волонтери виконали свою обіцянку: змогли роздобути термобілизну, білизну й шкарпетки, але коли поверталися назад, їх машину розбомбив ворог і вже після цього випадку ніхто до бійців не міг доїхати.

За словами дружини, Євген Савченко перевівся з командира ремонтно-танкової бригади в стрілецьку піхоту. Бо й танка в них не було. Автомати АКСУ та АКМ, дві гранати, Джавелін - от і все його озброєння. Відбили у рашистів БТР, БМП, відремонтували - є машини. «В полон,- попереджав кохану, - не здамся. В мене одна граната для них (окупантів), друга – для мене».

«Женя весь час був на «нулі», - ділиться Каріна.- Я сподівалася, що після звільнення Сумщини, його відправлять на ротацію». Та напочатку квітня холодноярівців перекинули в найгарячішу точку - під Ізюм. Всю правду про запеклі бої на цій ділянці фронту ми дізнаємося згодом, але те, що Євген встиг розповісти своїм близьким, крає серце. Розвідгрупа Савченка вела спостереження на передньому краї. Запаси їжі закінчилися. На 7-ох залишилася остання сарделька й чашка чаю. Звернення до командирів доправити хоча б хліба, залишилися без відповіді. Тож Євген, аби підтримати сили побратимів, зважився самовільно залишити позицію. Перед цим боєць зателефонував дружині з проханням перекинути на картку гроші, бо в перші місяці війни захисники не отримували зарплатню, вони за покликом серця стали на захист рідної землі. Отже, домовившись з водієм військової медичної машини, заховавшись під купою речей, старший сержант Савченко вирушив до найближчого села. Євген купив харчі і швиденько повернувся назад. Коли керівництво дізналося про таку витівку, дуже лютувало і погрожувало статтею за дезертирство. Та це не злякало нашого Героя, бо дбав він насамперед про ввірених йому бійців.

14 квітня поблизу селища Андріївка в Ізюмському районі Євген Савченко з двома побратимами пішов у розвідку. Група перетнула межу, що відділяла від сірої зони. Назустріч сунувся ворожий танк. Першим його помітив Євген і почав кричати хлопцям, щоб відходили назад, а сам рішуче закинув на плече Джавелін. Чи встиг зробити постріл, чи не встиг…цього ніхто не побачив. Все розвивалося дуже швидко. Уламки танкового снаряду влучили нашому односельцю в голову, зазнав тяжкого поранення командир, третього бійця контузило й притрусило землею. Побратими кинулися на порятунок. Поранених встигли винести, а тіло Євгена, як виявилося пізніше, змогли дотягти тільки до посадки. Почався артобстріл. Повернутися за полеглими захисниками наші Сили оборони змогли лише через пів року, після деокупації Харківщини. Євген Савченко вважався без вісті зниклим. І весь цей час його дружина Каріна жила надією, розшукувала побратимів, що могли бодай щось розповісти їй про чоловіка… Рівно через 6 місяців надія рухнула: упізнання, результати тесту ДНК. Дива не трапилося…

31 жовтня 2022 року воїна поховали на кладовищі в рідному селі Лобойківка.

Євген Савченко не боявся смерті, він боявся жити під триколором. Наш односелець поклав своє молоде життя за майбутнє вільної України, за щасливе дитинство свого крихітки-синочка Ріната.

Для нас всіх він назавжди залишиться Героєм. А памʼять про подвиг мужнього захисника житиме у віках. Одна з вулиць смт Іларіонове тепер носить імʼя Євгена Савченка.